КОБ в Украине Dotu.org.ua

Країна когнітивного дисонансу

Досить ненадовго виїхати із країни, щоб після повернення відчути з усією гостротою сюрреалізм місцевого життя. А, якщо ще й була необхідність пояснювати іноземцям нюанси українських політичних процесів – то постійно ловиш себе на думці, що з їхнього боку ці процеси мусять видаватись, м'яко кажучи, не зовсім адекватними.

Це зовсім не означає, що самі вони будуть у змозі раціонально пояснити політику власних урядів. Скажімо, у питанні заходів боротьби з фінансовою кризою на користь тих інституцій, які до нього безпосередньо причетні, і за рахунок тих, по кому ця криза найбільше вдарила. Чи, скажімо, чому їх поточна політика в стосунку до України й Білорусі жорсткіша від позиції по порушеннях прав людини в Росії – беручи до уваги, що Білорусь не проситься в Європейський Союз, до чого вони апелюють в українському випадку.

Зрештою, ці питання для іншого матеріалу.

Різні напрями соціології дають достатньо переконливі пояснення, чому люди оцінюють світ навколо по-різному. Сприйняття реальності моїми європейськими співрозмовниками так само залежить від факторів, які обумовлюють взаємовідносини в їх суспільствах, як і сприйняття реальності українцями.

Кожна нація, як складне й динамічне утворення, конструює власну, відмінну від інших народів, соціальну реальність, через щоденне тлумачення чуттєвого сприйняття дійсності й переосмислення наявних знань.

Умовно: крізь призму низки факторів, зокрема, соціальних цінностей і норм, – ми вибірково реагуємо на різні факти й події, приймаючи або відкидаючи ті чи інші їхні інтерпретації. У результаті формуємо соціальні установки й переконання, які мотивують нас до певної поведінки.

І так – по колу... Це природний процес упорядкування хаосу щоденного життя й надання йому значимості. Можна вважати, що ми в постійному пошуку спрощення дійсності для більш зручного вжитку.

Особливо в цьому спрощенні, у потрібному для себе напрямку, зацікавлені політичні гравці. Тому найбільші війни відбуваються в сучасному світі за розум і серця людей.

Найзнаковіша подія новітньої української незалежності – Помаранчева революція — гарний приклад того, наскільки широким може бути діапазон інтерпретацій зацікавлених сторін. І навіть того, як ці інтерпретації змінювались із часом. Адже за декілька місяців після подій Майдану, люди, які вигукували там конкретне ім'я, стали дізнаватись з екранів телевізорів, що "насправді" вони там стояли за різні варіації "цінностей Майдану".

Вплив тієї події на формування соціальних цінностей й установок був настільки глибинним, що до нейтралізації цих процесів активно заповзявся уряд сусідньої держави, а місцеві опоненти не шкодують нагоди для очорнення.

Годі вже казати про інтерпретації всього помаранчевого періоду, сприйняття якого було спотворене до невпізнання потужними політичними технологіями. І тепер просто вимагає від суспільства об'єктивнішого аналізу, до якого, рано чи пізно, воно буде змушене прийти.

З огляду на наслідки досвіду тоталітарного режиму, страхіття геноциду, тривалого колоніального статусу й болючої трансформації новітнього часу – сприйняття дійсності українським суспільством потерпає від аксіологічного хаосу й прогалин у функціонуванні соціальних норм, які спонукають наш щоденний вибір як жити.

На формування цінностей впливає низка чинників.

Зокрема, почуття історичної належності, і навіть мови спілкування, що дає змогу зробити висновки про істинні мотиви далекосяжної українофобської політики влади та новочасних московських імперіалістів.

Якщо телебачення зомбує населення ідеологічно нашпикованим кінематографом тоталітарної імперії і її спадкоємиці – то чи може дивувати, що люди делегують комуністів у парламент, або ж очікують від демократичних лідерів авторитарної політики?

Коли ми беремо до порівняння життя в країнах західної демократії, то переважно висмикуємо аспект матеріального благополуччя. При цьому залишаємо поза увагою дороговкази цінностей та соціальних норм й очікувань, які диктують поведінку окремого індивіда в тих суспільствах. Хоча, власне, саме взаємодія соціальних установок і переконань людей забезпечує результати того, що викликає наше захоплення.

Цілісний соціальний організм – а не уряди чи окремі політики, – і витворює колективні цілі, формулює засоби їх досягнення й спонукає особистості до дії.

Це одна з вагомих причин, чому копіювання чужих моделей регулювання суспільних відносин через специфічне законодавство дуже часто не може досягнути однакових результатів. Неможливо "європеїзуватись", лише поголивши бороди.

Трагедія в тому, що українці вперто заперечують особисту відповідальність, переадресовуючи владі всі питання соціального життя.

Ми ходимо десятками тисяч на футбол і на концерти – але не здатні сформулювати спільні цінності, заради яких ми готові висловити позицію й відстояти її.

Демократія будується знизу. Про це забули помаранчеві після того, як розійшлись з Майдану. Під тиском політичних технологій у період після революції забракло суспільного потенціалу об'єктивно оцінювати процеси й диференціювати сприйняття інформації.

Мабуть, тому величезні досягнення помаранчевого періоду залишаються наразі відверто недооціненими.

Для невеликого прикладу: нові інструменти адміністративного судочинства не стали ефективним знаряддям впливу на роботу чиновників, а свобода слова й мирних зібрань не стали засобами формування конструктивного порядку денного для країни.

Українці стикаються з постійним конфліктом цінностей і переконань неймовірного масштабу.

Інститути морального авторитету, такі як церква, викриваються в діях, що абсолютно протилежні моральним принципам. Міліція, як орган, що покликаний захищати права й забезпечувати безпеку громадян, несе їм чи не найбільшу загрозу.

Влада діє як організоване злочинне угрупування, а не слуги народу.

Обличчями об'єднаної опозиції стають люди, які ще два роки тому закликали голосувати "проти всіх", критикуючи лідера їх теперішнього руху по таких позиціях, які несумісні із продовженням політичної співпраці. Хіба комусь дуже хочеться за будь-яку ціну потрапити в парламент...

Конфлікти на рівні особистості, які відображають ці соціальні спотворення, впливають на нашу поведінку. Цей когнітивний дисонанс змушує нас раціоналізувати її та "виправдовувати" наше чуттєве сприйняття дійсності через коригування соціальних установок. Досліди вчених доводять, що люди можуть навіть приймати страждання й робити вибір на користь його тривання.

Як це не сумно, та часто ми намагаємось переконати себе в чомусь, що ті самі європейці ніколи б не могли прийняти.

Природно, що це викликає психічний дискомфорт, про який кажуть соціологи.

Передусім, цінності й соціальні норми суспільств західної демократії, а не закони, виштовхують негідну поведінку індивідів поза межі прийнятного. Жодні закони не можуть працювати ефективно поза контекстом соціальних цінностей.

Недостатньо знати абстрактні концепції "правильних речей" – потрібно виробити ставлення, яке визначатиме повсякденні особисті рішення. У тому числі ті, які стосуватимуться власного способу лагодження справ, відносин із приятелями, про корупційні дії яких вам стало відомо, чи голосування на виборах.

Однією з найкращих помаранчевих реформ було запровадження системи зовнішнього незалежного оцінювання та підготовки до переходу до 12-річної школи. Проте, суспільство з легкістю проковтнуло повернення до одинадцятирічки, обґрунтоване аргументами на рівні, що "дівчатам у такому віці потрібно думати про заміжжя", як сказала директор однієї школи. І мовчазно спостерігає, як нині спотворюється ЗНО, активно приймаючи участь у апробації нових і нових способів його обійти.

Кому ж потрібний чесний доступ до освіти – громадянам чи владі?

Водночас, країна на словах захоплюється грузинським прикладом реформ – і водночас забуває зіставити народну підтримку, яка легітимізувала тамтешні перетворення.

Михайло Саакашвілі обійняв посаду з підтримкою 96% виборців. І навіть після драматичних подій 2007 року зберіг 53,47% підтримки на других виборах. У той час як Віктор Ющенко прийшов на Банкову в навпіл розділеній країні за підтримки лише 51,9%, серед яких відчутним був і відсоток тих, хто голосував проти його опонента.

Але навіть це не настільки показово, щоб проілюструвати українське "чекання на диво".

Безпрецедентне переспрямування бюджету на соціальні цілі, вражаючий ріст реальних доходів, депозитів громадян, споживчих кредитів, придбання нових автівок, рекордний приплив зовнішніх інвестицій, скорочення дежборгу, більш ніж двократне зростання резервів НБУ, які мали місце на час, коли відбувались парламентські вибори – не допомогли партії президента здобути відчутної підтримки. У 2006-му результат НУ – 13,95%, у 2007 – 12,9%, не кажучи вже про перевагу над опонентами.

Грузини ж переконливо голосували за партію свого президента: 2004 – 67%, 2008 – 59,18%.

Чи міг би Саакашвілі проводити реформи, не маючи більшості в парламенті, власного уряду й широких повноважень, – питання риторичне хіба для заангажованих маніпуляторів громадською думкою, занадто зайнятих реалізацією технології "цапа-відбувайла".

Від політика, за якого виборець не голосував, він може вимагати лише дотримання закону й відсутність зазіхань на його права й свободи. Стосовно решти позицій, то демократична традиція дозволяє виборцям лише апелювати, аби до них прислухались.

Проте, ці очевидні речі, за допомогою політичних технологій були підмінені фальшивими переконаннями в зворотному.

І схожих технологій, які не дозволяють приймати адекватні рішення, відпрацьовується зараз не менше.

Дослідження когнітивної соціології можуть багато пояснити, як спрощення інформації сприяє прийняттю рішень. На конкретному прикладі закону, на підставі якого відбудуться найближчі вибори, це нам вирішили продемонструвати депутати більшості й об'єднаної опозиції, піднявши прохідний бар'єр.

Справа в тому, що, коли виборцеві обмежити вибір, у нього зникає необхідність його раціоналізувати. Тобто, змовники не лише обмежили конкуренцію, але й отримали більше можливостей для безвідповідального формування списків.

Вони під приводом будь-яких аргументів будуть боротись проти альтернативи вибору – бо наявність альтернативи змушує виборця замислитись над змістом вибору.

Щоб не допустити цього "вільнодумства", вони будуть апелювати до лояльності виборця, грати на його почуттях, зокрема, актуальне в цьому політичному сезоні співчуття. І, звісно, експлуатувати почуття відданості – через надання матеріальної допомоги й облаштування дитячих майданчиків.

Нам розкажуть про фінальну битву "добра зі злом", продовжуючи "славну" справу поділу країни на двох.

Нам будуть промивати мізки рейтингами – бо так уже запрограмована людина, що інтуїтивно слідує спочатку більшості, підсвідомо вважаючи, що більшість не помиляється. Хоч на кого тоді нам зараз нарікати?

Нас зачаровуватимуть міфами про лідерів і мільйонами причин, чому вони заслуговують на владу.

Вони будуть казати, що вони єдині на цій планеті, хто несе світло майбутнього: "це влада професіоналів", тільки "єдиноправильна" опозиція здатна "зупинити бульдозер".

Вони будуть ділити нас на своїх і чужих: чи то приниженням мешканців Донеччини за їхній вибір, чи "противсіхів" за небажання обирати між "парою чобіт", чи "неофашистів" за бажання відчувати себе господарями у власній країні, яка за змістом буде українською.

Вони переконуватимуть, що їх не можна критикувати – бо "в опозиції й так не солодко", чи тому, що важко дається "подолання руїни, залишеної попередниками".

Насправді, про дійсні мотиви політиків говорить те, як вони спілкуються зі своїм виборцем: бачать у ньому партнера чи об'єкт маніпуляцій.

Тож, щоб зробити вибір вільної людини – необхідно, виявивши власну гідність, відкинути фальшиві соціальні міфи, маніпуляції політичних штабів та підтримувати тих, хто поділяє ваші цінності й зможе представляти ваші інтереси в парламенті.

Аби вибір був дієвим, ця підтримка не може обмежуватись лише днем голосування: долучайтесь до заходів, контактуйте з політиками, висувайте до них вимоги, допомагайте партіям фінансово чи волонтерством, втілюйте ваші цінності в справах.

Вибір є – потрібно лиш почути його співзвуччя.

Роман Сон, спеціально для УП